зар литра мк 2

1)Загальна характеристика літератури середньовіччя

Початок історично відомої західноєвропейської культури, а отже, і літератури, ставиться до IV – V вв н.е., коли після розпаду Римської імперії на арену світової історії виступили нові варварські народи. Велике переселення народів. До моменту розпаду Римської Імперії населення тих її західних провінцій, які були найбільше тісно средневековьяязани з метрополією – Італії, Галлії, Іспанії, – в основному було романизовано. Латинська мова витиснула тут місцеві мови – поширилася «вульгарна латинь»ародження й розвиток літератури середньовіччя визначається взаємодією трьох основних факторів: традицій народної творчості (трудові, обрядові пісні), культурних впливів античного миру (античність була необхідна, тому що часто була єдиним джерелом знань) і християнства (релігійні гімни, житія средневековьяятих). Література ділиться на релігійну, лицарську й міську. Центральне місце – релігійна література, що представлена лірикою пісень, прозою проповідей, житій і драматургією обрядових дій. Сама численна – лицарська. Виділяється 3 основних жанри: героїчний епос, куртуазна й придворна лірика, лицарський роман

1) героїчний епос виникає в епоху зрілого СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ (11-12 вв), успадковує епосу раннього СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ, що представлений язичеськими сказаннями кельтських і скандинавських культів, виникає в період формування нації й державності. Епос, що з’являється, як прояву нац. мови. Сюжетна основа – велике переселення народів. («Пісня про Нибелунгах» – нього., «Пісня про Роланда» – фр., «Пісня про моєму Сиде» – исп.). Носіями епосу були бродячі співаки, у Фр. жонглери, в Іспанії – хуглари, у Німеччині – шпільмани. Основний сюжет раннього епосу – казки; героїчного епосу – історичні події, у яких закріплюється подання про васальний героїчний і релігійний борг

2) куртуазна поезія виникає після перших хрестових походів. Східна культура перевершує культуру Європи. Лицарі принесли зі Сходу нові знання, новий подання про поводження (куртуазне поводження). Лицар займався не тільки військовими подвигами, але й манерами поводження. Південь Франції (Прованс) – трубадури, Сівба. Франція – трувери, Німеччина – миннезингери. Основна тема – тема любові. Розвиток світової поетичної традиції. Любов відкрита, як саме коштовне почуття

3) лицарський роман виник у границях куртуазних традицій, фэнтези + рішення серйозних проблем феодальної дійсності. Виникли літературний міста, новий тип героя – крестьянин-веллан. Жантри: фабліо (шванк) – пісенька + прозаїчне комічне оповідання. 4) міська література носила пародійний характер. З’являється жанр тваринного епосу. У лит. місті виникла СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ система театральних жанрів (багатоденні містерії, біблійні історії, фарси (бит. комич. п’єса) і маралите (аллегорич. п’єса про зіткнення пороків у душі людини)). «Не блукай поза, а ввійди в себе» – Августин

Народно-епічна поезія втілила міфологічні подання й концепції історичного минулого, етичні ідеали й колективістський (родоплеменной) пафос. Причому в найбільш ранніх пам’ятниках міфологічне сприйняття домінує й лише поступово витісняється історичними поданнями (і образами). В архаїчних епосах зберігся зв’язок із традицією фольклору, з богатирськими казками й сказаннями про первопредках. Відповідно ці епічні пам’ятники насищенни міфологічною й казковою фантастикою. Кругозір їхніх творців практично обмежений родоплеменними відносинами, так що навіть великі зіткнення народів трактуються як родова звада

Сильні еліти ідеалізації родових відносин. У скандинавському міфологічному епосі загибель родових відносин трактується як катастрофа миру. Форма: короткі пісні й сказання (ньому. «Пісня про Хильдебранде»), стихотворно-прозаич. і прозаїчні добутки. Жанрова своєрідність полягає в з’єднанні дійсності історичної події, становить сюжетну основу з казковістю форми, що виникла в результаті усного побутування. 3 основні теми:

1) оборона батьківщини від зовнішніх ворогів (варвари, норманни)

2) вірна служба королеві й покарання зрадників;

3) криваві феодальні звади. ГЭ з’являється в період становлення державності. Відбиває сподівання. Боротьба феодалів завершується, найдужчий феодал стає монархом, об’єднання земель

3) Середньовічна, або християнізована латина — це насамперед літургійні тексти — гімни, піснеспіви, молитви. В кінці IV століття святий Ієронім переклав всю Біблію на латинську мову. Його переклад відомий під назвою «Вульґата» (тобто Народна Біблія). На католицькому Тридентському соборі в XVI столітті цей переклад був визнаний рівноцінним оригіналу. Відтоді латинська, поряд з староєврейською і старогрецькою, вважається однією зі священних мов Біблії.

Активне використання латинської мови як мови ділових паперів на українських землях пов’язують з канцелярією князя Данила Галицького[49]. Після того, як у 1254 році Данило Галицький прийняв королівський титул, він значно посилив контакти з країнами Західної Європи. У XIV столітті в Галичині з’явилися перші латиномовні акти для внутрішнього використання. До середини XV століття в Галичині латина повністю витіснила староукраїнську в адміністративній та судовій сферах. На Волині та в Наддніпрянщині роль латинської мови в цих сферах була значно меншою, оскільки тут з кінця XVI століття як мова адміністрування утвердилася польська.

Середньовічна латина досить далеко відійшла від класичних зразків, і в XIV столітті в Італії почався рух за повернення до зразкової латини Цицерона, на противагу латини церкви та університетів, яку гуманісти презирливо іменували «кухонною латиною».

4) Митрополит Софроній є основним і відкритим прибічником автокефалії Української православної церкви серед її єпископату.

У 2005 році, після Помаранчевої революції, митрополит Софроній звернувся до єпископату УПЦ, закликавши негайно домагатися автокефалії для УПЦ, користуючись сприятливою політичною ситуацією[2][4]:

«Моя позиція однозначна: до тих пір, поки ми не будемо мати статус повної незалежності нашої Церкви, з нами ніхто ніколи не буде розмовляти про приєднання. Тому що Михаїл Денисенко ніколи не відмовиться від свого «Патріаршества», і тільки тоді, коли нашу незалежність визнає не тільки Москва, але і весь Православний світ, всі розкольники і в тому числі і греко-католики не будуть заявляти про те, що вони є національна Церква.

Мені незрозуміло, чому найбільша за кількістю віруючих людей Православна Церква світу не може без будь-кого самостійно керуватись у своєму житті.

Ще раз повторюю: самі найсприятливіші умови для набуття статусу незалежності для нашої Церкви — тепер; якщо ми сьогодні або завтра не скористаємось цією можливістю, то післязавтра буде вже пізно. Я не хотів би цього, але нас за це буде судити Бог.

Гуманісти всього світу активно говорили і писали латинською мовою, зокрема це були Томас Мор (1478–1535) в Англії, Еразм Роттердамський (1466–1536) — в Голландії, Томмазо Кампанелли (1568–1639) — в Італії. Латинська залишається в цей період найважливішим засобом міжнародного культурного і наукового спілкування. Та водночас Реформація, секуляризація культурного життя та інші споріднені явища дедалі більше обмежують вживання латини, висуваючи на перший план нові мови. У дипломатії, латина витісняється французькою мовою: Вестфальський мирний договір 1648 р. був першим документом такого роду, написаним не латиною. Латинською мовою створив свою книгу

Свої твори Євсевій писав грецькою — вони збереглись переважно в перекладах і тлумаченнях (найдавнішим із тлумачів вважається Руфін Аквілейський).

Серед головних творів Євсевія Кесарійського:

«Церковна історія» — розповідає про події від початку християнства до 324 року. При її написанні Євсевій Памфіл користувався не тільки всіма головними тогочасними церковними бібліотеками, але й державними архівами. За оцінкою Баура, Євсевій у цьому творі для християнської церковної історії є тим же, чим для історії загальної був Геродот.

«Хроніка» — викладення загальної історії від сотворення світу і до 20-го року царювання римського імператора Констянтина. Тривалий час була відомою лише в перекладі невеликої частини монахом Єронімом латиною, однак у 1792 році віднайдено її вірменський переклад.

«Приготування до Євангелія» і «Докази на користь Євангелія» (грец. προπαρασκευή εύαγγελική: вперше видано у 1628 році) — містить відкидання язичництва, як вченого, так і вульгарного; висловлюється думка про існування в дохристові часи християнства у формі юдейської релігії і т.зв. природного одкровення.

Искусство Босха всегда обладало громадной притягательной силой. Прежде считалось, что «чертовщина» на картинах Босха призвана всего лишь забавлять зрителей, щекотать им нервы, подобно тем гротескным фигурам, которые мастера итальянского Возрождения вплетали в свои орнаменты.

Современные учёные пришли к выводу, что в творчестве Босха заключён куда более глубокий смысл, и предприняли множество попыток объяснить его значение, найти его истоки, дать ему толкование. Одни считают Босха кем-то вроде сюрреалиста XV века, извлекавшего свои невиданные образы из глубин подсознания, и, называя его имя, неизменно вспоминают Сальвадора Дали́. Другие полагают, что искусство Босха отражает средневековые «эзотерические дисциплины» — алхимию, астрологию, чёрную магию. Третьи стараются связать художника с различными религиозными ересями, существовавшими в ту эпоху.[3] По мнению Френгера, Босх был членом Братства Свободного Духа, называемых также адамитами, — еретической секты, возникшей в XIII веке, но бурно развившейся по всей Европе несколькими столетиями позже, однако большинством учёных эта гипотеза отвергается, так как нет никаких данных, подтверждающих существование секты в Нидерландах при жизни Босха[4].

Его техника называется алла прима. Это метод масляной живописи, при котором первые мазки создают окончательную фактуру. На основании результатов современных исследований творчества Босха искусствоведы относят к сохранившемуся наследию Иеронима Босха 25 картин и 8 рисунков.[5] Картины — это триптихи, фрагменты триптихов и отдельные, самостоятельные картины. Лишь 7 творений Босха подписаны. История не сохранила оригинальных названий картин, которые дал своим творениям Босх. Известные нам названия закрепились за картинами по каталогам.

Исследователи до сих пор не могут уверенно говорить о творческой эволюции и хронологии произведений Босха, так как ни на одном из них нет даты, а формальное развитие творческого метода не представляет собой поступательного движения и подчинено собственной логике, предполагающей приливы и отливы.

Філософія Августина виникла як симбіоз християнських і античних доктрин[2]. З давньогрецьких філософських вчень головним джерелом для нього був платонізм. Ідеалізм Платона в метафізиці, визнання відмінності духовних принципів у структурі світу (добра і погана душа, існування окремих душ), наголос на містичних факторах духовного життя — все це вплинуло на формування його власних поглядів.

Новим філософським досягненням Августина стало висвітлення проблеми реальної динаміки конкретного людського життя на протилежність конкретній історії суспільства. У трактаті «Сповідь», розглядаючи людину від появи немовляти до особи, що самоусвідомлює себе християнином, Августин створив першу філософську теорію, де досліджується психологічний бік життя. Досліджуючи історію як цілеспрямований процес, у трактаті «Про Град Божий», що був написаний під впливом вражень від підкорення Рима ордами Аларіха у 410, Августин визнає існування двох видів людської спільноти: «Град Земний», тобто державність, яка заснована на «самозакоханості, доведеній до зневажання Бога», і «Град Божий» — духовна спільність, основана на «любові до Бога, доведеній до зневазі до самого себе».

Послідовники Августина були скоріше істориками, аніж систематизаторами. Вони розв’язували здебільше практичні питання етичного характеру. Виходячи з настанов арістотелівської логіки та філософії, вони міркували про дійсність, а філософію підпорядковували теології.

До основних творів відносять «Про Град Божий» (22 книги), «Сповідь», де зображується становлення особистості. Християнський неоплатонізм Августина панував в західноєвропейської філософії і католицькій теології до 13 століття.

5) Середньовіччя — це не тільки молитви, будівництво соборів чи хрестові походи. Це також світські, нецерковні свята. Межі світу в уявленні людей середньовіччя потроху розширяли паломники до святих місць (паломництво до гробниці Якова Компостельського, паломництва в Палестину), купці, дипломати, шпигуни, що побували в дальніх країнах (Марко Поло, Афанасій Нікітін, посли папи римського, серед яких і Вільгельм де Рубрук), бригади мандрівних будівельників, ремісників.

Найпривабливішою країною середньовіччя для європейців довгий час залишалась Візантійська імперія. Географічне розташування на перехресті торгівельних шляхів, на перехресті ідей, Сходу і Заходу, барвиста власна культура робили її поза конкуренцією впродовж одного тисячоліття. Копії зразків візантійської архітектури з’явилися в різних кутах середньовічної Європи (каплиця в Фульді і каплиця в Аахені, Німеччина, собор в Чефалу, Сіцилія, собор Св. Софії в Києві). Відомі костянтинопольські мозаїчисти створюють коштовні мозаїки як в самій Греції (монастир Дафні), так і в Італії (церква Марторана в Палермо, церква Сан Віталє, місто Равенна, в далекій Руси-Україні). Слава ремісників-мозаїчистів з Візантії була такою великою, що їх запросили на працю навіть в осередок мусульманства в тогочасній Західній Європі — в мусульманську Іспанію (мозаїчні твори в соборній мечеті Кордови).

А на костянтинопольському іпподромі виступали тогочасні актори з усіх усуд — акробати з Єгипту, маги з Індії, танцюристи з країн Скандинавії у звірячих шкірах.

В ожидании казни написал своё главное сочинение «Утешение философией» («De consolatione philosophiae»), которое стало одной из популярнейших книг Средневековья и оказало сильное влияние на европейскую литературу. Автор «Утешения» пытался решить проблему совмещения свободы воли с промыслом Бога. С одной стороны, если Бог всё предвидит, то свободы воли не существует. С другой — свобода человека, его воля всё-таки существует, а это подрывает способность Бога проникать во мрак будущего. Это видимое противоречие Боэций объясняет тем, что знание Богом наших будущих действий, их предвидение, не является необходимой причиной самих этих действий. Боэций наставляет читателя, чтобы тот уклонялся от зла, своё сердце устремлял к добродетели, а ум — к истине. «Утешение философией» стало последним произведением древнего мира, в котором отсутствует христианская мораль и ни разу не упомянуто имя Христа: характерно, что в заточении Боэцию является не Дева Мария, но персонифицированная Философия.

Боэций (слева) на Рафаэлевой фреске «Афинская школа»

Боэций — автор ряда богословских трудов: «О Троице» («De Trinitate», 520-21 гг.), «Провозглашают ли Отец и Сын и Святой Дух Божественность субстанциально» («Utrum Pater et Filius et Spiritus Sanctus de divinitate substantialiter praedicentur»), «О седмицах» («De hebdomadibus», 518-20 гг.), «О католической вере» («De fide catholica», до 513 г.), «Против Евтихия и Нестория» («Contra Eutychen et Nestorium», ок. 513 г.).

В трактатах по дисциплинам квадривия — арифметике («Libri II de institutione arithmetica») и музыке («Libri V de institutione musica») — передал европейской цивилизации метод и базовые знания лучших греческих авторов (преимущественно пифагорейцев) в области «математических» наук. Возможно, также написал учебники геометрии и астрономии. Квадривиальные учебники — самые ранние работы Боэция; они традиционно датируются 500-506 гг.

Много Боэций сделал и в области переводов с греческого языка на латинский важнейших учёных трактатов древности. Он перевёл и сопроводил комментариями логические труды Аристотеля «Категории» («Praedicamenta»; 2 перевода и комментарий; после 510 г.), «Об истолковании» («De interpretatione»; 3 перевода и 2 комментария; последний около 516 г.), первую «Аналитику»[7], «Топику», «Софистические опровержения» (3 последние — только переводы, комментарии не сохранились)[8]. «Введение» (в Категории Аристотеля) Порфирия («Isagoge») откомментировал дважды (в 504-09 малый, после 510 г. сочинил большой комментарий). Кроме того, Боэций написал обширный комментарий (в 7 книгах) к (небольшой по размеру) «Топике» Цицерона (520-523, не дописан). Переводы Боэция зачастую перерастают рамки жанра, превращаясь в толкование, содержат оригинальные размышления, понятия и термины[9]. Метод интерпретации оригинала сам Боэций определял такими словами:

Сам я не следую покорно замыслам другого [автора] и не связываю сам себя строжайшим законом перевода, но, чуть свободней отклоняясь с чужого пути, ступаю не след в след. То, что у Никомаха говорится о числах пространно, я изложил с умеренной краткостью, а то, что изложено бегло и доходит до сознания с трудом, я раскрыл с помощью собственных скромных добавлений таким образом, что иногда для очевидности я пользовался и своими формулами и схемами[10].

Значительную ценность в учебных трактатах (в целом компилятивных) представляют интерполяции античных источников. Некоторые интерполяции такого рода[11] уникальны.

Собственные труды Боэция по логике (диалектике):

О категорическом силлогизме (De syllogismo categorico; 505-506).

О делении (De divisione; 515-520)

О гипотетических силлогизмах (De hypotheticis syllogismis; 516-522)

О различиях в топиках (De topicis differentiis; 522-523)

Введение в категорические силлогизмы (Introductio ad syllogismos categoricos; др. название Liber ante praedicamenta; ок. 523)

Поезія голіардів та вагантів виникає на базі поезії про життя мандруючих «вчених кліриків», про події, свідками яких їм судилося бути. У середні віки латина була мовою освіти й науки. В університетах, монастирських школах усі предмети викладалися цією мовою. Вже у ХІІ столітті соборні школи почали випускати надмірну кількість кліриків, багатьом із них не вистачало місць при соборах і монастирях, вони залишались без своєї парафії. Чимало з них мандрували шляхами Європи. Знання латини вирізняло вагантів з-поміж невігластва натовпу, вони відчували себе інтелектуальною елітою, хоча їхній соціальний рівень був невисоким. Вони знали, що таке бідність, приниження. Це зближувало їх із простим людом. Високо цінуючи Овідія, Горація, вони знали й народну творчість, використовували у своїх творах мотиви та форми народних пісень. Вони не прагнули прикрашати життя, і навмисне уникали куртуазності.

6) Лицарський кодекс знайшов відображення в лицарській літературі. Її вершиною вважається світська лірична поезія трубадурів на народній мові, що виникла на півдні Франції (Лангедок). Вони створюють культ Прекрасної Пані, служачи якій лицар повинен слідувати правилам «куртуазії». «Куртуазія», крім військової доблесті, вимагала уміння поводитися в суспільстві, підтримувати розмову, співати. Був розроблений особливий ритуал залицяння до пані. Навіть в любовній ліриці, в описі почуттів лицаря до пані частіше за все використовується характерна станова термінологія: присяга, служіння, дарування, сеньйор, васал. По всій Європі розвивається і жанр лицарського роману. Для його сюжету були обов’язкові ідеальна «лицарська» любов, військові подвиги в ім’я особистої слави, небезпечні пригоди. Романи широко відображали побут і вдачі свого часу. У той же час в них вже помітний інтерес до окремої людської особи. Найпопулярніші сюжети — про лицарів «Круглого столу», про легендарного короля бритів Артура, про лицаря Ланселота, про Трістана та Ізольду. Багато в чому завдяки літературі в нашій свідомості досі живе романтичний образ благородного середньовічного лицаря.

Куртуазна література (фр. courtois — ввічливий, чемний) — світська, лицарська література європейського Середньовіччя з мотивами культу дами (в ліриці) або пригод лицарів (епічні твори), почасти з елементами фантастичності.

Frappier J. Amour courtois et Table Ronde. — Genève: 1973.

Lafitte-Houssat J. Troubadours et cours d’amour. — Paris: 1979.

Bezzola R. Les origines et la formation de la littérature courtoise en Occident . V. 1-2. — Genève-Paris: 1984.

Huchet J.-Ch. L’amour discourtois : la «fin’amors» chez les premiers troubadours. — Toulouse: 1987.

L’imaginaire courtois et son double. — Napoli: 1992.

Bumke J. Höfische Kultur : Literatur und Gesellschaft im hohen Mittelalter. -München: 1997.

Burnley D. Courtliness and literature in medieval England. — London: 1998.

Wolf B. Vademecum medievale : Glossar zur höfischen Literatur des deutschsprachigen Mittelalters. — Bern-Berlin: 2002.

Courtly literature and clerical literature. — Tübingen: 2002.

Du roman courtois au roman baroque. -P.: 2004.

Мейлах М. Б. Язык трубадуров. — М.: 1975.

Михайлов А. Д. Французский рыцарский роман. — М.: 1976.

7) Лицарський роман в цілому знаменує початок усвідомленої художньої видумки та індивідуальної творчості. Він становить вершину середньовічної оповідної літератури. «Роман втілює мрію про щастя, відчуття сили, волю до перемоги над злом. Саме в цьому, поза всяким сумнівом, полягала його первинна соціальна функція: вона на багато століть пережила умови, які викликали її до життя. » [1]

Самі середньовічні французи розуміли термін «роман» широко, включаючи перекладання різноманітних героїчних і любовних історій «романською», тобто старофранцузькою мовою, але не на теми французької національної історії. Таким чином, «роман» протистояв, з одного боку, літературі латинською мовою, включаючи і латинські джерела античного циклу, а з іншого — французькому героїчного епосу, жестам, «пісням про подвиги». Лицарський роман охоче вдається до атмосфери казковості і прямого використання казкових мотивів і фантастики. Він байдужий до національного минулого і різко пориває з французькою історичною тематикою.

8) Міська література на противагу захопленню військовою звитягою та куртуазною галантністю лицарів або аскетизмом святих, понад усе цінує розважливість, кмітливість, здоровий глузд, спритність та сміх — у всіх його проявах («Роман про Лиса», Франсуа Війон).Міська література відзначається дидактизмом, повчальністю. В ній відбилась твереза розсудливість, практицизм, життєва стійкість городян. Широко використовуючи засоби гумору та сатири, вона вчить, висміює, викриває. Стиль цієї літератури відповідає потягу до реалістичного зображення дійсності. На противагу куртуазії рицарської літератури, міську літературу відзначає «приземленість», здоровий глузд, а також грубуватий гумор, жарт, що іноді межує з натуралізмом. Мова її близька до народної мови, міської говірки. Представлена міська література жанрами епосу, лірики, драми. Найбільшого розквіту вона досягла у Франції.

9) Театр у формі літургічної драми був відроджений у Європі Римською католицькою церквою. Коли церква шукала шляхи розширення свого впливу, вона часто пристосовувала язичеські і народні свята, багато з яких містили театралізовані елементи. У Х столітті багато церковних свят забезпечували можливість драматизації: загалом кажучи, і сама меса є не більш ніж драмою.

Певні свята були знамениті своєю театральністю, як, наприклад, хід до церкви у вербну неділю. Антифоні або питально-відповідні, пісні, меси і канонічні хорали являють собою діалоги. В IX столітті антифоні передзвони, відомі як тропи, були включені в комплекс музичних елементів меси. Триголосні тропи (діалог між трьома Маріями та ангелами в могили Христа) невідомого автора приблизно з 925 р. уважаються джерелом літургійної драми. В 970 році з’явився запис інструкції або керівництва до цієї невеликої драми, що включає елементи костюму та жестів.

10) Данте Аліґ’єрі розпочав свою літературну діяльність досить рано і написав багато творів, але світову славу принесла йому написана на тосканському діалекті Divina Commedia («Божественна комедія»), яку розпочав писати в 1290 році, переробив у 1313 році, а закінчив 1321 року. В трьох частинах («Пекло», «Чистилище», «Рай») Данте описує свою мандрівку до Бога. Супутником Данте виступає римський поет Вергілій, пізніше Данте супроводжує Беатріче, що уособлює милість Божу. Твір є справжньою енциклопедією середньовіччя. Багато дослідників вважають «Божественну комедію» одним з найвизначніших творів не лише італійської, а й світової літератури.

Данте Аліг’єрі був людиною релігійною і не пережив тих гострих моральних й інтелектуальних коливань, відображення яких бачили в Convivio; проте за Convivio залишається проміжне в хронологічному сенсі місце у розвитку дантової свідомості, між Vita Nuova і Божественної Комедією. Зв’язком і об’єктом розвитку є Беатріче, водночас і почуття, й ідея, і спогад, і принцип, об’єдналися в одному образі. Серед юнацьких віршів Данте Аліг’єрі є один особливо примітний сонет до його друга, Гвідо Кавальканті. Твір є виразом реального, грайливого почуття, далекого від будь-якої трансцендентності.

Беатріче названа зменшувальним іменем: Біче. Вона, очевидно, одружена, бо з титулом Монна (мадонна) поряд з нею згадуються і дві інші красуні, якими захоплювалися і яких оспівували друзі поета, Гвідо Кавальканті і Лапо Джіянні: «хотів би я, щоб яким-небудь чарами ми опинилися, ти, і Лапо, і я, на кораблі, який йшов би по всякому вітрі, куди б ми не побажали, не боячись ні бурі, ні негоди, і в нас постійно зростав би бажання бути разом. Хотів би я, щоб добрий чарівник посадив з нами і монну Ванну (Джіованні), і монну Біче (Беатріче), і ту, яка стоїть у нас під номером тридцятих, і ми б вічно розмовляли про кохання, і вони були б задоволені, а як, вважаю, задоволені були б ми!»

11) Франсуа Війон (фр. François Villon; * 1 квітня 1431, Париж — † між 1463 і 1491) — французький поет (Великий заповіт, Малий заповіт, балади та ін.). Справжнє прізвище — де Монкорб’є (de Montcorbier), Монкорб’є (Montcorbier) або де Лож (des Loges).

Основну масу поетичної спадщини Війона перекладено українською мовою. Існує щонайменше по два переклади Великого заповіту (Святослав Гординський, Леонід Первомайський), Малого заповіту (Святослав Гординський, Юрій Бедрик), однак найбільшу популярність серед українських перекладачів мав Катрен (Святослав Гординський, Леонід Первомайський, Юрій Бедрик, Петро Новохацький, Степан Процюк). Не перекладеними залишаються балади, написані жаргоном кокіярів, з огляду на значну незрозумілість лексики оригіналу. Єдина спроба перекласти таку баладу мала місце в діаспорі й належала Святославу Гординському.

12) Широкая слава, которой Чосер начал пользоваться ещё при жизни, не только не померкла с течением времени, но даже возросла. В эпоху Возрождения Кэкстон напечатал текст его сочинений в 1478 и в 1484 г.; Спенсер видит в сочинениях Чосера чистейший источник английской речи; Сидней превозносит его до небес. В XVII веке Джон Драйден освежает и подновляет его сказки; в XVIII веке на его сочинения обращает внимание Поп. Наконец, в XIX веке возникает так называемое Чосеровское общество «Chaucer Society», по инициативе Фурниваля (основано в 1867). Цель его — издание критически проверенных текстов сочинений Чосера и изучение биографии поэта.

Заслуги Чосера в истории английской литературы и языка весьма велики. Он первый среди англичан дал образцы истинно художественной поэзии, где повсюду господствует вкус, чувство меры, изящество формы и стиха, повсюду видна рука художника, управляющего своими образами, а не подчиняющегося им, как это часто бывало у средневековых поэтов; везде видно критическое отношение к сюжетам и героям. В произведениях Чосера уже имеются все главнейшие черты английской национальной поэзии: богатство фантазии, соединённое со здравым смыслом, юмор, наблюдательность, способность к ярким характеристикам, наклонность к подробным описаниям, любовь к контрастам, одним словом, всё, что позднее встречаем в ещё более совершенном виде у Шекспира, Филдинга, Диккенса и др. великих писателей Великобритании. Он придал законченность английскому стиху и довёл до высокой степени изящества литературный язык. Относительно чистоты речи он проявлял всегда особенную заботливость и, не доверяя переписчикам, всегда просматривал лично списки своих сочинений. В деле создания литературного языка он проявил большую умеренность и здравый смысл, редко употреблял неологизмы и, не стараясь воскресить отжившие выражения, пользовался лишь теми словами, которые вошли во всеобщее употребление. Блеск и красота, которые он сообщил английскому языку, доставили последнему почётное место среди других литературных языков Европы; после Чосера наречия уже утратили всякое значение в литературе. Чосер был первым, начавшим писать на родном языке и прозой, а не по-латыни (например, «The astrolab» — трактат, написанный им в 1391 г. для его сына). Он употребляет здесь национальный язык сознательно, чтобы выразить лучше и точнее свои мысли, а также из патриотического чувства. Миросозерцание Чосера вполне проникнуто языческим духом и жизнерадостностью эпохи Возрождения; только некоторые средневековые черты и выражения вроде «Св. Венеры», попадающиеся, впрочем, в более ранних произведениях Чосера, свидетельствуют о том, что он ещё не вполне освободился от средневековых воззрений и смешения понятий. С другой стороны, некоторые его мысли о благородстве, о воспитании детей, о войне, характер его патриотизма, чуждого всякой национальной исключительности, сделали бы честь даже человеку XIX века.

13) Література середньовічної Індії створювалася переважно санскритом (найдавніша літературна мова аріїв). Ця мова виконувала ту саму роль, що й латина в Європі. Знаменитим поетом і драматургом тогочасної Індії був Калідаса. Після мусульманських завоювань індійські поети почали використовувати народну мову, арабську та перську.Індійці дуже любили музику і танці. Але їх танці були ритуальними – вони мовою танцю розповідали цілі історії з життя богів і героїв. У індійському танці кожен рух тіла, рук, ніг, особливо пальців, кожен жест щось означають. Мистецтво танцю прирівнювалося до ремесла. Воно опановувалося роками.Полюбляли індійці ігри та розваги. Улюбленими були шахи, які поширилися по всьому світі. У любителів гострих відчуттів популярною була гра в кості.