Шпаргалки-история современнного мира

ПИТАННЯ

для контрольних заходів з курсу

“Історія сучасного світу”

Предмет, категорії та закономірності історії сучасного світу.

История (в широком смысле слова) – это всякий процесс развития общества.

История (в уском смысле слова) – это наука изучающая прошлое человеческого общества во всей его конкретности и многообразии, которое познается с целью понимания его настоящего и его перспектив в будущем.

Своеобразие истории современного мира состоит в том, что ее предметом является изучение трансформаций изменений, во всех сферах жизнедеятельности людей в планетарном масштабе. Она выявляет основные закономерности и тенденции развития человеческой цивилизации в течении последних 5 веков с начала велик. исторических открытий 15-16 веков, когда стала складываться 1 глобальная картина развития человечества.

История современного мира – это наука о закономерностях и тенденциях развития человечества в глоб. составе на протяжении последних 5 веков.

Классификация:

Народ

Общество

Государство

Мировое общество

Цивилизация

Глобализация

Классы

Экономика и тд.

Закономерности истории:

Закон разделений труда

Закон возрастания и потребностей людей

Закон неравномерности исторического развития стран народа

Закон двух тенденций развития наций.

2. Функції курсу “Історія сучасного світу”.

інтелект-развивающие

научно-познавательны

соц.. памяти человечества и человека

мировозренческая

воспитательная

практико-политическая

прогностическая

3. Методологія вивчення історії сучасного світу.

Методологічні принципи, методи вивчення історії сучасного світу.

Методологія історичної науки — це теорія пізнання історичного процесу, сукупність пізнавальних принципів та дослідницьких методів, що реалізуються в практиці історичного пізнання. У такому вигляді методологія виступає як загальний метод історичної науки, усіх її напрямів, як інструмент пізнання.

Ще понад 2 тис. років тому виникли два основні підходи в історичній думці, які існують і дотепер: ідеалістичне і матеріалістичне розуміння історії.

Представники ідеалістичної концепції в історії вважають, що дух і свідомість первинні і важливіші ніж матерія і природа. Тим самим вони стверджують, що людська душа і розум визначають темпи і характер історичного розвитку, а інші процеси, у тому числі і в економіці, вторинні, похідні від духу.

Отже, на їх думку, в основі історичного процесу лежить духовне, моральне вдосконалення людей, а суспільство розвиває сама людина, оскільки здібності їй дані Богом.Прихильники матеріалістичної концепції стверджують протилежне: оскільки матеріальне життя первинне відносно свідомості людини, то саме економічні структури, процеси і явища в суспільстві визначають весь духовний розвиток і інші відносини між людьми.Ідеалістичний підхід характерніший для західної історичної науки, матеріалістичний — для вітчизняної.

Зазначимо, що сучасна історична наука заснована на діалектико-матеріалістичному методі, який розглядає суспільний розвиток як природно-історичний процес, котрий визначається об’єктивними закономірностями і на який разом з тим діє суб’єктивний чинник (діяльність мас, класів, партій).

4. Періодизація історії сучасного світу.

1 стадия:

Охватывает период с конца 15 века и до последней трети 18 века (до 1770 года). Ее стадию обозначили как этап глобализации человеческого общества, и их перехода от аграрной цивилации до индустриальной. Рад. Поворота во взглядах 1517 года нач. реформация(преобразование). Имела антифеодальный характер и положило начало протеснатизму.

2 стадия:

С последней трети 18 века и до последней четверти 20 века 177001975г. Это стадия индустриального общества. Его сущность состоит в в машин. Характьере производства. На этой стадии выделяют 4 фазы:

становление индустриального общества с последней трети 18 века и до начала 19 века. Епицентр в Англии

фаза быстрого распространения индустриального общества нач. 19 и до сер. 19 века

фаза стабильного развития индустриального общества 19 век до 1914 года

фаза падения индустриального общества 1914 до последней четверти 20 века

3 стадия:

С последней четверти 20 века и до настоящего времени. С 1976года и по настоящее время. Это стадия постиндустриального или информационного общества.

5. Основні фактори і тенденції розвитку сучасного світового співтовариства.

Світовий політичний процес розгортається в окремих країнах, на регіональному й глобальному рівнях як сукупна діяльність соціальних спільностей та інститутів, організацій і окремих осіб, що мають політичні цілі. На світовій арені його суб’єктами є народи, держави, суспільні рухи та організації. У силу цього політичний процес набуває власного змісту, специфічних рис та закономірностей розвитку . У документах ООН уживається поняття «світове співтовариство». Воно означає сукупність усіх держав, що існують сьогодні на планеті. Кожна з них має національно-особливі, специфічні риси й належить до того чи іншого типу сучасних суспільств.Під міжнародними відносинами , як правило, розуміють системну сукупність політичних, економічних, соціальних, дипломатичних, правових, військових і гуманітарних зв’язків і відносин між основними суб’єктами світового співтовариства.

Держави світового співтовариства постійно змінюються, трансформуються. Обсяг та глибина змін різні. Деякі вириваються наперед, створюючи високорозвинені в соціально-економічному відношенні групи. Для інших характерні низькі темпи розвитку.У кінці ХХ століття стала очевидною тенденція до формування всесвітнього господарства [4]. У світовій економіці — це розвиток і вдосконалення ринкових відносин. Розвиток всесвітнього господарства відбувається через інтенсифікацію регіональних зв’язків. Із середини 50-х років будується «єдина Європа». Сьогодні Західна Європа стала спільним економічним простором з єдиною валютою, без кордонів і митниць, з наднаціональними політичними установами. Подібні, але менш просунуті процеси економічної інтеграції відбуваються в інших частинах світу — Латинській Америці, Арабському Сході, в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні провідні тенденції розвитку світового співтовариства в кінці ХХ ст. свідчать: марксистська концепція соціально-класових відносин капіталістичного суспільства (буржуазія — робітничий клас) щодо сучасних розвинутих капіталістичних суспільств уже застаріла. У постіндустріальній цивілізації відбувається заміна примусу (насилля) заохоченням (участю). Наймані працівники, науково-технічний і управлінський персонал, політики об’єднуються на базі знань, компетентності. Знання (інформатика) стають вирішальним фактором розвитку економіки й організації інтересів, лінією розвитку соціальних структур. Усе це кардинально змінює зміст і форми як найманої праці, так і капіталу. Відбувається їх внутрішнє переродження

6. Виникнення та сутність дихотомії “Захід-Схід”.

Дихотомия это деление на 2 части: приблизительно до 8 века до н.е. весь мир развивается по единой модели. Частью находилась на стадии первобытно-общинных отношениях, а другие на аграрно-ремесляной цивилизации.

Стали происходить изменения: стали заниматься судостроением, рыболовлей, мореплаванием, торговлей, что привело к соц. неравеностью , соц. Дифференциации античных городов полюса это привело к дохометрии.

Запад – это уникальная межконтинентальная историко-культурная общество, которое сформировалось в следствии европейской эмиграции в Америку, Австрию, Новую Зеландию, Северную Африку и массовой колонизации этих земель.

Уже в античные времена были заложены 4 главные принципы общества западного типа:

Рыночные отношения

Товарное производство

Отсутствие централизованной власти

Существовало демократическое самоуправление в обществе.

Ядро Запада была и остается Европа. Слова Европа происходит от греческо-асирийского – запад.

7. Умови і фактори, які вплинули на своєрідність Заходу, та його переваги перед Східом.

у своєрідності Заходу відіграли свою роль не тільки релігії, а й інші обставини. Серед них можна назвати особливості природно-кліматичних умов. Ядро локальної європейської цивілізації, яка потім переросла у міжрегіональну західну, формувалося у західній частині континенту. Це регіон, де більш-менш регулярні природні опади роблять непотрібним створення масштабних систем штучного зрошення ланів. Проте клімат має сезонний характер. Суворі природно-кліматичні обставини зумовлюють більші потреби людей у їжі, одязі, помешканні, опаленні, ніж у мешканців теплого Сходу. Це спонукає людей до більш напруженої праці і до накопичення запасів від одного періоду року до наступного — від врожаю до врожаю (на відміну від, наприклад, Єгипту, де збирають кілька врожаїв на рік). В основі європейської, а потім і західної цивілізації — інтенсивна суспільно-виробнича технологія, яка спрямована на підкорення сил природи людиною, на перетворення її відповідно до власних потреб, на оволодіння глибинними, сутнісними сторонами природи (енергією атома, наприклад). На це випливають природні умови, які висувають підвищені, жорсткіші вимоги до господарської діяльності людини. Вона характеризується граничним напруженням фізичних та інтелектуальних сил суспільства, вимагає доцільної організації усього трудового процесу, підвищеної уваги до виконання трудових дій, постійного удосконалення засобів праці, засобів і методів впливу на природу, безперервного розвитку наукових знань та використання їх у трудовому процесі. Тобто європейська, західна цивілізація має діяльний характер, що пізніше було підкріплено і розвинуто релігійними настановами.

Сам капіталізм можна розглядати як результат змін, що відбулися в Європі на рубежі Нового часу. Англійські дослідники Д. Норт і Р. Томас у своїй книзі «Піднесення Заходу» відзначали, що науково-технічні інновації, ринкові структури, освіта, нагромадження капіталу і т. п. були не причиною підйому, а самим підйомом, його проявом у різних сферах економічного і соціального життя. Тобто капіталізм був одним з результатів прогресу Заходу, розкриттям у сфері економіки тих його потенцій, що містилися в його соціальних і духовних цінностях.

Захід дав світові багато в галузі розвитку знань, техніки і технологій, в розвитку економіки і політики, культури. Проте його історія — це також історія війн, колоніальних загарбань, тоталітарних експериментів аж до фашизму, а також порушень встановлених ним самим міжнародних норм та відносин. Загрозою для західної цивілізації є від’ємні демографічні показники. Небезпекою, джерелом виникнення і посилення якої виступає спосіб життєдіяльності Заходу, є екологічна криза. Розвиток науки і техніки, якому присвятили себе кращі мислителі цієї цивілізації, не тільки поставив людство на межу загибелі. Він також підточив духовні цінності, з якими більшість людей пов’язувала сенс свого буття. Це — дуже складне питання про ерозію основних цінностей західної цивілізації, зокрема, про цінність прогресу у західному його розумінні. Подібний настрій відобразився в словах духовного голови тибетських буддистів Далай-лами XIV: «У поступальному розвиткові західного суспільства, очевидно, є якісь серйозні вади, і якщо ми вчасно не захистимося від негативних сторін прогресу, то вони можуть мати катастрофічні наслідки для майбутнього усього людства». Парадокс полягає. в тому, що Захід у своєму розвиткові досяг небачених висот, ні п поки що є переможцем в історичному змаганні. Разом із тим він знаходиться у кризі, світ кидає йому численні виклики і адекватних відповідей поки що немає.

8. Причини історичного піднесення Європи на світовій арені.

Взагалі, європейська цивілізація, якщо порівняти її з людиною, має екстравертивний характер, тобто такий, що спрямований назовні, людина активно цікавиться навколишнім світом, відкрита для спілкування з іншими. Здавна до майбутньої Європи надходили знання та навички інших народів: методи виплавки металів у закритих печах — від єгиптян, знання арки та система математичного виміру, кратного 60 — від вавилонян, знання в галузях хімії, астрономії, математики, медицини — від мусульманського світу та ін. Особливе значення для майбутньої Європи, усього західного світу мала спадщина античності. Стародавні Греція та Рим — це ще не європейська цивілізація. Європейська цивілізація склалася лише після того, як три найважливіші системоутворюючі процеси — християнізації, феодалізації та етнополітичної консолідації народів Європи — досягли певної зрілості, зародилася нова цивілізація, що протистояла арабо-мусульманській та більш віддаленим спільнотам.

У Європі було створено своєрідну систему конкурентних відносин, які перешкоджали формуванню згубної для прогресу монополії влади її здатність до розширення зумовило також поєднання таких факторів: розділення інститутів влади і громадянського суспільства при автономії індивіда; баланс цих трьох сил, а також інтенція. Інтенція — це прагнення, спрямованість свідомості, волі і почуттів, яку висловлено в ідеї прогресу, невпинного вдосконалення людини і суспільства. Ідея прогресу.

Історичний ривок Європи показав, що свою головну роль відіграли не чисельність населення, розміри території і ресурсів, а фактори нематеріального характеру, що забезпечили динамізм одних і відставання інших.

Історичний ривок Європи показав, що свою головну роль відіграли не чисельність населення, розміри території і ресурсів, а фактори нематеріального характеру, що забезпечили динамізм одних і відставання інших.

«Розвиток цивілізації в Америці» М. Лернер: «Це було протистояння вільного підприємництва і меркантилізму, економічної свободи і камералізму, індивідуалізму й ієрархічних порядків, природних прав і монархії, народного патріотизму і монархічних режимів, соціальної мобільності і кастової жорсткості, духу першопроходців і спроб зберегти status quo». Прагнення звільнитися від пут аристократичної системи привело до революційних подій, відомих як Війна за незалежність 1775 — 1783 pp. 4 липня 1776 р. було проголошено Декларацію незалежності. В ній записано, що джерелом «справедливої влади уряду може бути тільки загальна згода керованих». Тобто на 13 років раніше, ніж у головному документі Великої французької революції — Декларації прав людини і громадянина, народ був визнаний джерелом будь-якого суверенітету.

Мешканці північноамериканських колоній ще у середині XVIII ст. були відданими патріотами Британської імперії. Однак перед останньою третиною століття у колоніях вже були наявні певні суттєві фактори, необхідні для формування американської нації із специфічною для неї національною свідомістю. Це спільність економічних інтересів колоністів, які протистояли економічним інтересам метрополії; спільність території, яка була колонізована вже понад півтора століття; спільність мови (англійська, яка пізніше набула американської специфіки); деякі елементи соціально-психологічної та духовної спільності американців. Війна за незалежність остаточно утвердила ці нові форми. Колишні колоністи перестали вважати себе підданими Британської коропи і почали усвідомлювати своє існування як представників нової нації.

До 15 века Восток оставался наиболее бога той и населенной частью Мира. Однако в епоху возраждения Европа стала на передовом рубеже, и стала лидером мирового развития.

Причины этого:

Восток продолжал развивается екстенсивно, а Европа избрала интенсивный путь развития

Начиная с античности Запад выступал как морская цивилизация, тога как месопотамская, китайская и т.д.- речными

Утверждение в Европе вместо феодальных капиталистических производственных отношений.

9. Розвиток північноамериканської культурно-історичної спільноти.

1513 год впервые во Флориде высадились Испанцы(переселенцы) англичане создали свое первое поселение в 1607 году. Стаун основатель Вержинской колонии.

1741 год росияни проникли на Аляску

1732 год британцы основали 13 колонию

1783 год они выжили из северной Америки Французов

1775-1783 северно американская колония – война за независимость

4 июля 1776 была провозглашена декларация независимости, в которой было записано, что источника справедливой власти правит. может только общее согласие управляемых

В США имеется 200 этнических групп

10. Латиноамериканська цивілізація.

Латиноамериканська цивілізація — явно відійшла від Заходу і нині самостійна гілка з тендітними демократичними традиціями, з корпоративної містичної культурою (відсутньої на Заході), з католицизмом без ознак ідей Реформації, впливом місцевої культури (винищування в Північній Америці), надзвичайно своєрідною літературою і культурою в цілому. Лідер — Бразилія — активно здійснює охорону своєї індустрії від імпорту. Складається враження, що ця цивілізація змирилася з роллю своєрідного «Підвалу» Заходу, зі своєю відсталістю, так наочно демонстрували в війні на Фолклендських островах і, зрозуміло, на світових ринках. Ця цивілізація живить слабкі надії на розширення НАФТА на південь, активно маневрує, залучаючи японські і західні капітали, шукає монокультури, за суті, приречено погоджуючись на роль фактично молодшого (про що свідчить такий показник, як частка ВНП на душу населення) партнера Заходу. На початку XX в. до латиноамериканської цивілізації ставилися 3,2% населення, у 1995 р. — 9,3% — За прогнозом, у 2025 р. в ареалі латиноамериканської цивілізації буде жити 9,2% населення світу. Виробництво цих країн в 1950 р. становило 5,6% світового, а в 1992 р. — 8,3%. Військовий склад армій латиноамериканських країн у 1991 р. досяг 6,3% загальносвітового.

11. Російська цивілізація.

Російська цивілізація — цілісна сукупність духовно-моральних і матеріальних форм існування російського народу, що визначила його історичну долю і сформувала його національну свідомість.Російська цивілізація як духовно-історичний тип зароджувалася майже за два тисячоліття до прийняття християнства. Її контури вимальовуються в духовних уявленнях чорноліської культури Середнього Подніпров’я Х-VIII століть до н. е.. Вже тоді землеробські племена східного слов’янства створили союз для оборони від кочових кіммерійців, навчилися кувати залізну зброю і будувати могутні фортеці.

Російська цивілізація відкидала західноєвропейське поняття розвитку як переважно науково-технічного, матеріального прогресу, постійного нарощування маси товарів і послуг, володіння все більшою кількістю речей, переростає у справжню гонку споживання, «жадібність до речей». Цьому поняттю російське світорозуміння протиставляло ідею вдосконалення душі, перетворення життя через подолання гріховної природи людини.

Мова йде про православну, або російську, цивілізацію. її проміжний характер визначається, по-перше, цивілізація у ширшому розумінні, то православна цивілізація відокремлена від західноєвропейської лінією, яка проходить вздовж теперішнього кордону Росії з Фінляндією і державами Балтії, відокремлює католицькі райони Західної України і Західної Білорусі від православних областей. Далі ця лінія йде на захід, відсікаючи Трансільванію від решти Румунії, на Балканах вона практично збігається з кордоном між Хорватією і Сербією (тобто з історичною межею між Габсбурзькою і Османською імперіями). Якщо брати у більш вузькому сенсі, то російська цивілізація у своїх кордонах в цілому збігається з кордонами Російської імперії.

12. Протиріччя та кризисні явища в західній цивілізації.

В XX веке западная модернистская цивилизация, охватив все доступное пространство Земли, вплотную подошла к пределам собственного роста и столкнулась с перспективой даже не кризиса, а закономерного коллапса. Предколлапсное состояние охватило все сферы жизни и было неизбежным и закономерным следствием тех самых тенденций, которые и определяли развитие данной цивилизации. Рассмотрим основные проявления кризиса.

Кризис экономический. Как уже было отмечено, капитализм в силу самой логики своего развития не может устойчиво существовать без интенсивного и экстенсивного (причем, все ускоряющегося) роста, без захвата новых рынков сбыта и новых источников сырья. К началу XX века весь мир был включен в структуру западноевропейской индустриальной капиталистической цивилизации и поделен между европейскими метрополиями, расширяться более стало некуда. Кризисы перепроизводства поразили мировую экономику, причем, чем дальше, тем более глубокими, продолжительными и разрушительными они становились. В условиях экономических кризисов капиталистический мир столкнулся с обострением классовых антагонизмов и оказался перед лицом угрозы неконтролируемого социального взрыва. Каждая из капиталистических держав в лихорадочных попытках спастись из кризиса подошла к идее перераспределения рынков сбыта — переделу мира. После относительно мирного этапа второй половины XIX века капиталистический мир (западноевропейская цивилизация) вступил в эпоху империализма и мировых войн.

Кризис мировоззренческий. Одной из фундаментальных парадигм Нового Времени, особенно ярко проявившейся в эпоху Просвещения, была вера в человеческий разум. Человеческий разум, рассудок был в прямом смысле возведен в культ и занял на какой-то момент в общественном сознании положение религии. Рассудок воспринимался как источник истины (и даже как средство познания Истины в абсолютном смысле слова — как объективных и реальных «законов природы»), источник научно-технического, социального и экономического прогресса, всех общественных добродетелей и как достаточное средство для построения идеального общества всеобщего изобилия, счастья и абсолютной справедливости.

13. Головні цивілізаційні признаки східних культурно-історичних спільнот.

Цивилизация – это социокультурная общность, существующая в определенное время в определенной части земного шара. Она отображает конкретную фазу развития социокультурной общности, ограниченную пространством и временем, сумму социальных, материальных и духовных ценностей. Как правило, отмечается, что развитие цивилизации тесно связывается с изменением образа жизни людей: со стремлением к комфорту, созданием красивых и надежных машин, домов и прочих материальных ценностей.

14. Розвиток відношень між Західом та Східом.

15. Причини успішного розвитку Японії.

16. Особливості розвитку країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону.

17. Китайська цивілізація в минулому та нині.

18. Історичний розвиток Індії.

19. Мусульманський Схід та його прагнення до величі.

20. Проблеми тропікоафріканської цивілізації.

21. Сутність та час початку глобалізації.

Глобализация — процесс всемирной экономической, политической и культурной интеграции и унификации. Глобализация представляет собой процесс втягивания мирового хозяйства, совсем недавно понимаемого как совокупность национальных хозяйств, связанных друг с другом системой международного разделения труда, экономических и политических отношений, в мировой рынок и тесное переплетение их экономик на основе транснационализации и регионализации. На этой базе происходит формирование единой мировой сетевой рыночной экономики — геоэкономики и её инфраструктуры, разрушение национального суверенитета государств, являвшихся главными действующими лицами международных отношений на протяжении многих веков. Процесс глобализации есть следствие эволюции государственно оформленных рыночных систем.

Некоторые черты глобализации проявились уже в эпоху античности (Александр Македонский). Римская империя была одним из первых государств, которое утвердило свою гегемонию над Средиземноморьем и привело к глубокому переплетению различных культур и появлению межрегионального разделения труда в Средиземноморье.

Истоки глобализации находятся в XII—XIII вв., когда одновременно с началом развития рыночных (капиталистических) отношений в Западной Европе[5] начался бурный рост европейской торговли и формирование «европейской мировой экономики» (в соответствии с определением Валлерстайна). После некоторого спада в XIV—XV вв. этот процесс продолжился в XVI—XVII вв.[6] В эти столетия устойчивый экономический рост в Европе сочетался с успехами в мореплавании и географическими открытиями. В результате португальские и испанские торговцы распространились по всему миру и занялись колонизацией Америки. В XVII веке Голландская Ост-Индская компания, торговавшая со многими азиатскими странами, стала первой подлинной межнациональной компанией. В XIX веке быстрая индустриализация привела к росту торговли и инвестиций между европейскими державами, их колониями и США. В этот период несправедливая торговля с развивающимися странами носила характер империалистической эксплуатации.

В первые десятилетия XX века процессы глобализации продолжались, чему не смогла помешать даже Первая мировая война. В целом за период с 1815 г. по 1914 г. объёмы совокупного экспорта стран Европы выросли приблизительно в 40 раз. Но рост международной торговли продолжался и в 1920-е годы, когда произошла даже некоторая либерализация внешней торговли западноевропейских стран. Резкий обвал международной торговли и свертывание глобализации произошли в 1930-е годы, после начала Великой депрессии и введения ведущими западными державами в 1930—1931 гг. высоких импортных пошлин.[7]

После Второй мировой войны глобализация возобновилась в ускоренном темпе. Ей способствовали улучшения в технологии, которые привели к быстрым морским, железнодорожным и воздушным перевозкам, а также доступности международной телефонной связи. Устранением барьеров для международной торговли с 1947 года занималось Генеральное Соглашение по Тарифам и Торговле (GATT) — серия соглашений между основными капиталистическими и развивающимися странами. Но действительный прорыв в этом направлении произошел после «Кеннеди-раунда» (серии международных конференций в рамках GATT в 1964—1967 гг.). Как пишет экономический историк П.Байрох, «в Западной Европе действительная либерализация торговли произошла после Кеннеди-раунда».[8] В 1995 году 75 участников GATT образовали Всемирную торговую организацию (ВТО).

Имеются также крупные региональные зоны экономической интеграции. В 1992 году Европейский союз стал единым экономическим пространством после заключения Маастрихтских соглашений. Это пространство предусматривает отмену таможенных пошлин, свободное движения труда и капитала, а также единую денежную систему на основе евро. Менее тесная интеграция наблюдается между участниками Североамериканской зоны свободной торговли: США, Канадой и Мексикой. Большинство бывших советских республик вступили после его распада в Содружество Независимых Государств, обеспечивающее элементы общего экономического пространства.

22. Транснаціоналізація світової економіки та роль в ній національних держав.

23. Проблеми впливу глобалізації на людину і народи розвинутих та розвиваючих країн.

24. Два варіанта противодій глобалізації — антиглобалізм та релігійний фундаменталізм.

Антиглобализация - это определенное противостояние процессу глобализации. Направлений противодействия глобализации пять.

1. Распространение во всех странах, во всех слоях общества каждой страны правильных представлений о человеке, его предназначении, смысле жизни. Таких представлений может быть множество, как существовало, существует и будет существовать множество типов личности. Эти представления должны распространять люди, ясно понимающие угрозу, нависшую над Земной цивилизацией. Эти представления должны распространяться во всех слоях общества, во всех конфессиях, во всех возрастных группах. Особенное внимание должно быть уделено детям, как одной из наиболее уязвимой социальной группе. Необходимо распространять правильные представления о человеке, его предназначении, смысле жизни во всех школах, детских садах, образовательных, воспитательных учреждениях

2. Привлечение внимания научной, духовной, художественной, политической общественности к угрозе. Разработка и реализация совместных комплексных, междисциплинарных проектов, направленных на противодействие разрастающемуся духовному кризису. Все эти проекты – каждый по своему направлению, — должны быть направлены на решение одной задачи — сохранение и развитие человеческой личности.

3. Использование административного ресурса общественных и политических деятелей для проведения общественно-политических акций — в том числе и уличных, — направленных на подготовку общественного сознания к принятию общественных лидеров нового типа — лидеров, основной целью деятельности которых будет не достижение тех или иных политических целей, а забота о сохранении и развитии каждой человеческой личности.

4. Широкая публикация в средствах массовой информации, специальных изданиях, через INTERNET материалов о протекающем кризисе и путях выхода из него. Необходимо проведение массированной и постоянной информационной кампании. Необходимо привлечение к этой информационной кампании писателей, журналистов, ученых, общественных и религиозных деятелей, людей, пользующихся доброй популярностью в обществе.

5. Постоянное проведение встреч, конференций, дискуссий – очных и заочных, — всех общественных сил, заинтересованных в сохранении Земной цивилизации с целью координации действий, обмена информацией и опытом работы. Необходим единый координационный комитет для организации совместных действий всех общественных инициатив, направленных на противодействие разрастающемуся духовному кризису Земной цивилизации.

Целью всех антиглобалистских действий должно быть возникновение в обществе ясного понимания угрозы. Тогда все природные, техногенные, социально-политические, финансовые, экономические, демографические и т.д. кризисы будут восприниматься всеми людьми не как происходящие где-то и с кем-то, а как часть глобального кризиса, который завтра может случиться здесь и со мной. Тогда представления людей о целях, способах, лидерах общественного развития изменяться и на первый план выдут вопросы борьбы с истоками, порождающими глобальный кризис – борьба с нарастающим духовным кризисом.

Борьба с нарастающим духовным кризисом должна происходить в каждом человеке. И тут на помощь человеку должно прийти государство. Но не такое, какое сейчас существует в России, в Европе, в Америке, а государство нового типа, основной целью которого является забота о сохранении и развитии человеческой личности. Имя такому государству — монархия. Но монархия не сословная, не родовая, а монархия личности. Это означает, что основной функцией монарха должна быть забота о сохранении и развитии каждой человеческой личности. Вопросами экономики будет заниматься правительство. Такое государство способно устранить последствия и причины разрастающегося духовного кризиса и предотвратить неизбежный трагический финал Земной цивилизации в случае, если не будет предпринято никаких мер.

Слово «фундаментализм» впервые появляется в связи с серией религиозных работ, выходивших в США в 1910-1915 гг. под названием «The fundamentals» («Основы») и под подзаголовком «A testimory to truth» («Свидетельство истины»). В 1919 г. протестантские христиане, издававшие эти работы, создали организацию «Worlds Christian Fundamentals Association» («Всемирная ассоциация христианских основ») , действующую во всем мире. Тем самым возникло название такого рода христианской религиозности и быстро вошло как в общий, так и в научный обиход. Лишь с недавнего времени название стало применяться к аналогичным явлениям других религий, и в конечном счете также к схожим организационным формам и ориентациям нерелигиозного характера, которые в свою очередь имеют давнюю традицию.

Такие движения характеризуются прежде всего четырьмя непреложными основными истинами («fundamentals»):1) буквальная безошибочность такой «истинного» послания, как Библия, Коран, Веды, Ади Грант и т. д., а также непоколебимая уверенность в безошибочности «истинного» послания;2) незначительность всей современной теологии и науки, насколько она противоречит «истинному» посланию;3) убежденность в том, что тот, кто уклоняется с фундаменталистских позиций, не может быть настоящим верующим;4) убежденность, проявляющаяся в практике движения в большей мере, чем в его трудах, в том, что современное отделение церкви от государства должно быть отменено в пользу религиозного определения политики всегда тогда, когда политические положения сталкиваются с фундаментальными религиозными убеждениями.

По сути дела фундаментализм существовал уже с раннего 19 века, задолго до возникновения самого понятия. Он появился в Европе как ответное движение на модернизм в религии и теологии, обоснованный И. Кантом в философской мысли. Модернистские позиции, против которых выступал протестантский, а скоро и католический фундаментализм, олицетворяли вторжение духа Просвещения в теологию и религию, а также сведение религии к роли гаранта нравственных мотивов.

Процесс модернизации, который большими постепенными толчками с 12 века начал определять всю западную культуру, с 18 века привел к ускорению секуляризации. Религиозный фундаментализм является попыткой путем выдвижения произвольных догматов держать религию в стороне от общей неопределенности всех притязаний на познание и общей открытости всех общественных систем по отношению к альтернативным вариантам, а также искусственно обеспечить неуязвимость определенных «фундаментов» от всяких сомнений и критики.

Исследования Х.Кюнга в области истории религий показали, что аналогичные процессы модернизации наблюдались во всех мировых религиях не позднее, чем с 19 века. Везде, в качестве реакции на такой процесс внедрения открытости, проявились формы фундаментализма. В такой исторической перспективе фундаментализм является попыткой обеспечить абсолютную обязательность более старой парадигмы самотолкования религии по отношению ко всем следующим. В недавних научных исследованиях описано, что буддистские, исламские, индуистские, конфуцианские, еврейские и др. формы фундаментализма были реакциями на соответствующие стремления к большей открытости, исходящие из самых религий. Успех фундаментализма в борьбе с современным толкованием соотстветственно собственных религиозно-культурных традиций различен в отдельных культурах и подвергается историческим колебаниям. Основным моментом всегда является отделение церкви от государства. Фундаментализм как политическая идеология или идеология с политической функцией всегда характеризуется наличием определенного, выраженного в разной мере требования об обеспечении единства государства с религией.

Подходы к объяснению фундаментализма. Подходы к объяснению становления и шансов распространения религиозного и нерелигиозного фундаментализма можно искать и найти на различных уровнях.

Мотивы можно найти на психологическом уровне, если фундаментализм выступает как убежище, дающее абсолютную уверенность в условиях современной неуверенности. Причиной является неспособность человека выдерживать открытые и неоднозначные ситуации. Мотивы имеются на социальном уровне, если речь идет об обеспечении социальной идентификации в плюралистическом обществе.

Мотивы имеются на политическом уровне, если речь идет о недостаточной готовности мириться с политической относительностю демократии.

Мотивы имеются на антропологическом уровне, если исходить из того, что человек не может существовать без основных принципов, дающих конечную уверенность.

Фундаментализм не вызывает никаких проблем, если речь идет о попытке отдельных людей или групп приобрести такую уверенность для себя. Фундаментализм становится проблемой тогда, когда такая группа ощущает уверенность только в случае, если уверенность является общей для всех и если ее можно всем принудительно навязать

Фундаменталистские движения всегда формируются и успешно развиваются лишь тогда, когда имеются определенные условия и наступают определенные события. Это означает, что массовое развитие фундаменталистских убеждений определяется общими условиями и может быть случайным явлением.

К общим условиям относятся следующие:

1. Расшатание устоявшейся социо-культурной идентификации и ориентации Сюда относятся,- что ставится под вопрос государственный строй, так как в растущей мере появляются конфликты, которые для широких слоев решаются неудевлотворительно, — что система государственности, а также действующие лица не заслуживают больше доверия (потеря авторитета политической касты, коррупция, отказ от традиционного поведения и т. д.)

25. Вплив глобалізації на екологічну ситуацію в світі.

26. Сутність концепції постіндустріального суспільства та його моделі.

27. Інформаційні революції та поява “альтернативних людей”, хакерства і “кросмодерна”.

28. Нова основа становища людини в суспільстві та виникнення “класу інтелектуалів” і “генерації послідовників”.

29. Тенденція до “замикання” постіндустріальних країн на світовій арені.

30. Зміни в політичній сфері в умовах постіндустріалізма.

31. Демографічна революція і “демографічний вибух”.

32. Взаємозв’язок демографічної проблеми з продовольчею.

33. Зростання нерівності між країнами й у середині них.

34. Соціальна сфера як найважливіший елемент життедіяльності держави.

35. Інтенсифікація міграційних процесів.

36. Основні види соціальних перетворень.

37. Соціалістичній та капіталістичній варіанти рішення соціальних проблем.

38. Зміни на сучасному ринку праці, і проблеми кримінального характеру

39. Стандартизація соціального життя в умовах масового суспільства.

40. Хвилеподібний характер світового політичного розвитку та створення сучасної системи міжнародних відносин.

41. Сутність біполярної системи міжнародних відносин, її розвал та притензії США на світовому лідерстві.

42. Європейська інтеграція та її результати.

43. Колоніальне питання в історії сучасного світу.

44. Роль Азії на міжнародній арені.

45. Стан сучасного світового порядку.

46. Сутність, причини і типи війни.

Войнам — конфликт между политическими образованиями (государствами, племенами, политическими группировками и т.д.), происходящий в форме боевых действий между их Вооружёнными Силами. По формулировке Клаузевица, «война есть продолжение политики иными средствами». Основным средством достижения целей войны служит организованная вооружённая борьба как главное и решающее средство, а также экономические, дипломатические, идеологические, информационные и другие средства борьбы. В этом смысле война — это организованное вооруженное насилие целью которого является достижение политических целей. Тотальная война — это вооруженное насилие доведенное до крайних пределов. Главным средством в войне является армия.

Причины возникновения войн и их классификации

Основная причина возникновения войн — стремление политических сил использовать вооружённую борьбу для достижения различных внешне- и внутриполитических целей.

С возникновением в XIX веке массовых армий важным инструментом мобилизации населения для войны стала ксенофобия (ненависть, нетерпимость к кому-либо или чему-либо чужому, незнакомому, непривычному, восприятие чужого как непонятного, непостижимого, а поэтому опасного и враждебного), воздвигнутая в ранг мировоззрения. На её основе легко разжигается национальная, религиозная или социальная вражда и поэтому со 2-й половины XIX века ксенофобия является основным инструментом разжигания войн, направления агрессии, определённых манипуляций массами внутри государства и т. д.

С другой стороны, европейские общества, пережившие разрушительные войны XX века, стали стремиться жить в мире. Очень часто члены таких обществ живут в страхе перед любыми потрясениями. Примером этого может служить ВЫРАЖЕНИЕ «Лишь бы не было войны», преобладавшая в советском обществе после окончания самой разрушительной войны XX века — Второй мировой.

В пропагандистских целях войны традиционно делят на справедливые и несправедливые.

К справедливым войнам относятся освободительные — например, индивидуальная или коллективная самооборона против агрессии в соответствии со статьёй 51 Устава ООН или национально-освободительная война против колонизаторов в осуществление права на самоопределение. В современном мире формально справедливыми, но неодобряемыми считаются войны, которые ведут сепаратистские движения (Абхазия, Ольстер, Кашмир, Палестина).

К несправедливым — захватнические или неправомерные (агрессия, колониальные войны). В международном праве агрессивная война квалифицируется как международное преступление. В 1990-е годы появилось такое понятие, как гуманитарная война, которая формально является агрессией во имя высших целей: предотвращение этнических чисток или гуманитарная помощь мирному населению.

По своему масштабу войны делятся на мировые и локальные (конфликты).

Локальная война

Локальная война (от лат. localis — местный) — военные действия между двумя и более государствами, ограниченные не по политическим целям государств, а по территории — небольшим географическим регионом, как правило, находящимся в границах одной из противоборствующих сторон. Иногда в качестве синонимов употребляются понятия «ограниченная война», «малая война» и «конфликт низкой интенсивности».

Ядерная война

Ядерная война — военный конфликт между государствами или военно-политическими блоками, обладающими ядерным и термоядерным оружием. В такой войне главным средством поражения является ядерное оружие.

Информационная война

Целенаправленные действия, предпринятые для достижения информационного превосходства путем нанесения ущерба информации, информационным процессам и информационным системам противника при одновременной защите собственной информации, информационных процессов и информационных систем.

Холодная война

47. Позитивний та негативний вплив війн на суспільний прогрес.

48. Роль озброення в регулювані суспільних відносин.

49. Війни ХХ — початку ХХІ столітть та їх характерні особливості.

50. Уроки, наступні з історії війн.

51. Проблема ідентичності України на цивілізаційному рівні.

Озадаченное этими вопросами украинское общество ищет опору в идентичности, которая характеризуется общей исторической территорией, историей и культурой. Благодаря идентичности происходит отождествление на образно-символическом уровне, кристаллизующемся в форме национального самосознания и воплощающем для народа символ веры. И поскольку основными сферами национального бытия являются язык, общая память и основанное на вере мировоззрение, в процессе формирования национальной идентичности исходными основами выступают представления об общем происхождении и общих предках. Но без выработки общих представлений общенациональных интересов и идей этот процесс будет незавершённым, ибо прошлое даёт основу движению, но заданность его определяет цель.

И здесь, чтобы не допустить стратегической ошибки и понять происходящее во времени, надо свой выбор делать с учётом общего состояния мира и положения интересующих нас стран, стремясь оценивать процессы в перспективе. Иными словами, состояние и развитие Украины следует спроецировать на развернувшиеся глобальные процессы. И тогда общая картина может показаться пугающей. С одной стороны пребывающая в состоянии руины, безвластия и духовного забытья Украина. С другой – мир, находящийся в состоянии динамичного перехода к новой эпохе глобализации и формирования информационного общества, возможно, в рамках нового мирового порядка. Контуры его пока ещё не ясны, но общая социодинамика такова, что за годы независимости вклад Украины только в мировое производство уменьшился в 50 раз [1]. И это с учётом лишь количественных показателей.

Что касается общей тенденции мирового развития, то уже сейчас понятно, что ближайшие десятилетия приведут к существенной активизации межцивилизационного взаимодействия и обострению борьбы за оставшиеся мировые ресурсы. При этом надо учесть, что Украина находится не просто в зоне пересечения геополитических интересов ключевых мировых игроков, что признаётся всеми, но и в зоне пришедшего в движение межцивилизационного разлома, характеризующегося присутствием трёх ведущих в Причерноморье цивилизационно оформленных конфессий: католичества, православия и ислама.

Жизнь на разломе, характерная для Украины, таит огромную потенциальную опасность оказаться растянутой между пришедшими в движение цивилизациями. Правда эта потенциальная опасность, в случае грамотного учёта имеющейся социодинамики, может быть не только минимизирована, но даже проявиться со знаком «плюс». И в самом деле, весь мир живет сейчас на разломе и в условиях глобальных перемен. И любой разлом, равно как и процессы «распада» и «перелома» таят в себе колоссальную энергию, которая может стать источником новой силы и поступательного развития, как это было в своё время в Элладе. Вопрос в том, как сделать эту энергию позитивно направленной? И тогда в этом разломе родится новое качество, делающее реальным настоящий украинский прорыв. Но его надо быть достойным.

В этих условиях стране в первую очередь следует сохранить и укрепить внутреннюю целостность. И качество идентичности, безусловно, будет играть здесь очень важную роль. Связано это с тем, что главное требование позитивного развития Украины, чтобы общая идентичность была органичной и вместе с тем позволяла гармонизировать непростые отношения в стране в рамках разных региональных и этноконфессиональных идентичностей, когда есть общая основа для конструктивного взаимодействия на основе прошлого и во имя будущего Украины.

52. Кризис індустріалізму та комунізму в Україні і два варіанта її подальшого розвитку.

53. Чи можлива постіндустріальна модернізація України?

54. Сучасні соціальні трансформації в Україні.

55. Зовнішня політика незалежної України.

С превращением в независимое государство Украина стала самостоятельным субъектом международных отношений, источником внешнеполитической инициативы. Впервые принципы её внешней политики – демократизм и миролюбие – отразились в разделе “Международные отношения” Декларации о государственном суверенитете Украины (июль 1990). А первым самостоятельным внешнеполитическим шагом стал Договор об основах отношений с Российской Федерацией (19 ноября 1990). В нём Украина и Россия взаимно признали территориальную целостность и государственный суверенитет друг друга, гарантировали полноправие русских, проживающих в Украине, и украинцев, проживающих в России. За ним последовали аналогичные договоры с другими республиками СССР, заключённые до референдума 1декабря 1991 г., и два соглашения с Венгрией. Информация о новом – независимом статусе украинской государственности была доведена до сведения иностранных консульств в Киеве и через постоянные представительства Украины за границей иностранным правительствам. 5 декабря 1991 года Верховный Совет объявил всему миру, что Украина, в соответствии с Уставом ООН, будет стремиться укреплять мир и безопасность между народами и соблюдать международное право. Тогда же суверенитет Украины признала Россия. 10 декабря 1991года был принят Закон “О действии международных договоров на территории Украины”. В нём утверждалось, что “международные договоры, заключённые и ратифицированные Украиной, составляют неотъемлемую часть национального законодательства”.

Международное признание Украины.

В числе первых – 2 и 3 декабря 1991 года – признали Украину независимой Польша, Канада и Венгрия. В течение декабря 1991 Украину признали 17 государств. В июле 1992 года был подписан Договор о дружбе и сотрудничестве с Францией. Президент Л. Кравчук и Председатель ВС И. Плющ совершили визиты в США, Канаду, Великобританию, Францию, Бельгию, Финляндию, Турцию, Польшу, Венгрию, Румынию, Китай с целью установления дипломатических отношений, разработки правовых основ сотрудничества между новыми субъектами международных отношений, заключения соглашений о торговом, научно-техническом сотрудничестве, обсуждения проблем приграничных территорий и т.д.

В 1992 году было заключено 35 международных и 88 межправительственных соглашений на двусторонней основе.

К началу 1993 года независимость Украины признали 132 страны, 106 установили с ней дипломатические отношения. Было подписано 26 межгосударственных и 90 межправительственных соглашений.

В 1999 году дипломатические отношения связывали Украину со 154 государствами.

Принципы внешней политики. 2 июля 1993 года Верховный Совет утвердил “Основные направления внешней политики Украины”. Ими стали:• сотрудничество в рамках СНГ;• сотрудничество с государствами Европейского содружества и НАТО;• участие в деятельности ООН;• участие в процессе ядерного разоружения;• участие в работе европейских организаций по безопасности и сотрудничеству.



Страницы: 1 | 2 | Весь текст